Я - учень 28-ої школи 1969 року!

Я - учень 28-ої школи 1969 року!

Я – учень двадцять восьмої школи Богдан Калиняк. Я ним залишуся до смерті. Це найкращі мої роки. Це однокласники, яких розкидало життя по різних місцях, але це спільнота, в якій до сьогодні можна звернутися за допомогою. Мені дуже пощастило з товаришами і друзями, які до сьогодні хочуть зустрічатися. Однокласники моїх дітей, які закінчили різні школи, чомусь такої традиції не підтримують, але трішки нам заздрять.

З вчителів, які нас навчали, у школі вже нікого не залишилось. Приміщення ще дихають нашим духом. Чистіше, більше порядку, нових технологій. З приємністю згадую нашого директора Петра Івановича Ковалишина, наступника п. Тетяни Цимбал на цій посаді. У тому ж 1959 році з другого півріччя у школі почалося поглиблене вивчення німецької мови. Обов’язковою часточкою шкільної форми у школі був вишиваний комірець. Школа мала хор (керівники Богдан Іванович Якимович, Мирослав Іванович Дещиця – засновник дяківської школи у Львові і її директор), симфонічний оркестр (керівник Іван Ілліч Киричинський), танцювальний ансамбль, деякий час був гурток бальних танців, вокальний ансамбль (керували сестри Байко). Щороку школа давала концерт для учнів та батьків у театрі ім. Марії Заньковецької тривалістю понад дві години. Артисти – учні 28 школи. Звучала німецька і українська. До сьогодні дивуєшся, як директорові вдалося це все зорганізувати. Є спогади, що він часом ночував у школі після роботи. До праці з учнями були залучені сестри Байко (вокальне тріо було дуже популярним, пізніше професори Львівської консерваторії). Частина учнів навчалася з перших класів у музичних школах гри на інструментах симфонічного оркестру, закуплених школою, в тому числі на таких «екзотичних» для звичайної школи як гобой та фагот.

Директора учні любили і поважали. Була вчителька німецької мови, яка на уроці німецької мови грала на піаніно третю частину «місячної» сонати Бетховена (вивчали тему про німецьких композиторів). При вазі десь біля 40 кг, мабуть, ніхто не пам’ятає, щоб вона підвищила голос на уроці; ідеальна дисципліна. Було цікаво. Вимоги: одна помилка у відповіді – добре, дві – задовільно, три – незадовільно. Але ми мали глибоке почуття встиду перед нею, якщо не підготували домашнє завдання добре. Я особисто був свідком, як десятикласник на льоту переставив її в бігу на сходах (напевне не розібрався, що це вчителька, а не учениця молодших класів). Школа, на щастя, не тільки місце навчання всяких предметів, але й частина життя.

Я радий бачити своїх товаришів вчителями школи, батьків – випускників славної 28-ої ім. Тараса Шевченка, діти яких є тепер учнями, які підтримують її традиції. Двадцять восьма наших часів – це спільнота, яка є дотепер. Щось невимовно тепле є у цих стосунках. З нашого класу маємо вчителів, науковців, лікарів, робітників, фармацевтів, журналістів. Дехто відійшов вже в інший світ. Але я вдячний за ту теплоту спілкування, яку нам вдалося створити у нашому класі випуску 1969, і яка залишає нас людьми до сьогодні.