Раданович Даніела, 11-Б клас

Поет – не той, хто викарбує вічність

В рядках, на подихи й миттєвості скупих,

Й довічного шукатиме притулку коло них ,

Щоб блиском лаврових вінків зігрітись.

Поет - це той, хто вірить, що душа,

Яка за межами площин і вимірів кружляє,

Своєю барвністю весь всесвіт зігріває;

і в кожному рядку цю душу залиша.

***

Мереживо літнього ранку

Занурена в тонке мереживо світанку

Ловлю розніжено промінчики повіками,

Що ллються дзвінко і картинно з сонця дзбанку

Трав’яним чаєм, молочними ріками.

Росинки усміхаються іскристо,

У пелюсткову лагідність огорнені,

Лоскочуть думку мрії пребарвисті,

Диханням ранку літнього наповнені.

Березневі рими

Поети захворіли на весну:

Надихались флюїдного повітря

І наковтались чару сну

В п’янкому трепеті бузкового суцвіття.

А ще набрались вірусу в закоханих,

Що у долонях світлячків ховають ледь примітними

І березнево-нічні серенади слухають на протягах,

Аж всі думки грайливо римами обвітрили.

Оксана Лучук, клас 10-Б

Було б добре спитати, як вмирати у тілі,
Як вмирати душею, як відходить життя.

Та єдина проблема, їх нема уже в світі

Вічним спокоєм вкрились змертвілі вуста.

Не почуєш ні сміху, не почуєш ридань,

Не побачиш ти блиску в скляних тих очах.

Що за доля безжальна написана нам,

Думки жили, а в інший момент уже - прах.

Так було, і так буде повтором завжди.

Народився, один крок та від смерті пади.

Як дізнатись, що чекає за покровом тим?

Чи є пекло, чи рай, що знайдеш там ти?

***

Відрікаючись від матері-природи,

Стають на протилежну сторону світобудови.

Не знаючи, де правда, де брехня.

Не знають, яким молитися богам.

І думаючи, що вони невинні,

Творять все абсолютно навпаки.

Кожен світом хоче правити.

Та ніхто не знає, що його чекає.

Падають темні покрови надії,

Падає світ в розтрощені уламки.

Ламається, те що ніколи не працювало.

Втрата свободи вже не за горами…

Спочатку було Слово…

Роксолана Скуратко, 11 клас

Слова

Слова – це єдине, що залишається на віки. Як влучно сказано, як правильно підібрано слова, щоб описати суть. Адже й справді, здавалось би, що такого, теє слово. Сказав, та й забудуть з часом. Звісно, час – найкращий лікар, проте не в цьому випадку. Минають години, дні й роки, можливо, дещо і забувається, або неначе в тумані живе у наших думках, та душевні "рани" від почутого залишаються.

Для кожного знайомою є ситуація, коли в момент починаєш розуміти, що знаходишся "на межі". Саме в такий момент люди роблять дуже велику помилку - кажуть усе, що накипіло, що так гнітило. І в одну мить стає так легко, просто. Здається, сказав усе, гірше вже позаду, проте ні. Ми й не помітимо, як розіб'ємо чиєсь серце, мрію, зробимо "морально боляче". У відповідь - тиша.

Проходять часи, в нашому житті з'являються нові люди, нові знайомства. Вже й не згадаємо про той день, що міг сколихнути чийсь світ.

Колись, все ж прийде день, ми зустрінемося з людиною, якій розбили серце словом, на долю секунди стане так неочікувано і в ту ж мить страшно. Перед очима «та картина», «той день», що змінив між вами все, в думках «ті» слова, що перекреслили минуле і знищили майбутнє. Стане якось так не по собі, соромно, гірко за сказане. Ми захочемо просити пробачення, проте буде пізно, надто пізно... Ця, колись рідна людина, стане геть чужою. Вона буде вже не тією, що раніше. В очах ж буде холод, душевний біль.

Думайте про те, що кажете, колись може бути надто пізно для вибачень. Оскільки слово ріже без ножа або піднімає у височінь, гоїть душу…

***

В одну хвилину охопив всіх страх,
А на душі так гірко й важко стало,
Незлічені питання у думках,
У відповідь лиш тиша промовчала.

Та враз, у мить, збагнули люди,
Що майбуттю не бути у неволі,
Що вже роки страху давно минули,
Пора змінити наші людські долі.

Піднявсь народ від заходу до сходу,
Без остраху, назустріч ворогам,
Ішла Вкраїна, задля щастя і волі,
І мужність завдала поразки всім страхам.

Кiлькiсть переглядiв: 938

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.